Barbara_tm

мені знайома присвятила вірша :) ги :) приємно однако :)))

*
Марто
тобі лиш
варто
так безтурботно
віддавати вірші

*

Гарно, пра :)?

останнім часом сняться мені дивні сни. начебто, і приємні з одного боку - бо дуже реальні, і відчуаваєш себе особливою вже хоча б для себе, бо ніби не сон приходить до тебе, а ти приходиш у сон. І хоч Христя подарувала мені ловець снів (вона за Америки привезла :)))справжній, здається, індіанський :))), але він щось не ловить їх, а стимулює, я б сказала :) :).
Так-от, позавчора приснилася мені сова, та навіть не одна, а цілих три. Спочатку я подумала: "О, може помудрішаю?!" Але коли перечитала сонник (хоч в таке не дуже вірю, все одно цікаво), то трохи розчарувалася :( http://sonnik.guru.ua/slovo/1112/

А цієї ночі приснився мені місяць у повні, а під ним море...Знову звернулася до словника, хоч тлумачення цього разу не таке "мрачне" :) Навіть тішить, ги :) http://sonnik.guru.ua/slovo/630/

Аж цікаво, що присниться цієї ночі :).

Запитавши їх, де ростуть справжні квіти, я знала відповідь наперед -
там, де поливають водою чи росою, там, де можна увімкнути, а потім вимкнути сонце.
Проте питання полягало у тому, як їх знайти.

- Викурити цигарку, випити філіжанку кави, сісти і спокійно подумати.

- Є входи, але немає виходів. Лабіринти поточного дня. Вимикаються телефони - сідають батареї.

- Парадокси мови уже не в силі пояснити наших днів, так ніби все залежить від того, у якій країні живеш, що кажеш і по-якому. Так ніби матеріалізація не діє за кордоном і за їхніми законами. Я рада, що в українській мові можна вжити кілька заперечень в одному реченні .

- Ніколи ні за що не буду!!!

Не буду лицемірити собі, бо це найстрашніший злочин.
З-поміж тих, які ховать обличчя у долонях, а ножі за чужими спинами;
з-поміж тих не хочу шукати себе.
А коли вмикаюся у механізм світу, то зовсім не як елемент.
Хтось шукатиме відповідь у пучці трави, у запасі скошеного листя.
А я подивлюся мовчки – он як.
В океанах людських облич, рухів і рук,
У прірвах людських поглядів,
Гублю, ховаюся.
Лічу і лікую сходи своїми кроками.

Прокляніть мене, якщо збрешу.

- Добре, - заперечую.

Чи варто вірити у те, що колись у твоєму житті з’явиться хтось, хто буде другим тобою, хто розумітиме тебе з півслова, хто піклуватиметься про тебе і знатиме, навіть краще, ніж ти сам, що тобі потрібно? Чи варто чекати на цю людину протягом довгого часу, відштовхуючи інших, лише подумавши, що вони не є тими, хто тобі потрібен? Чи варто надіятися на те, що тебе знайдуть врешті-решт, і уже ніколи не відпустять?

Як не крути, але у нашому суспільстві ще залишилися люди-утопісти, люди-ідеалісти. Вони будують свої ідеали, розписують плани, вперто і наполегливо намагаються досягти своєї цілі, чи то пак мети, яка інколи буває до болю смішною, до болю побутовою. Вони намагаються чи то детально розпланувати свій день, чи не марнувати даремно часу, не забувати зранку і ввечері помолитися, споживати лише здорову їжу, обов’язково давати милостиню, брати від життя сповна, заповнювати себе інформацією «по вінця», не брехати, або ж, навпаки, діяти на противагу суспільству і всім моральним нормам. І в кожного ідеальний світ по-різному ідеальний, як то кажуть, правда не одна для всіх. Мимоволі ці люди самі стають творцями - споруджують свій особливий, перфектний для них світ, не впускаючи туди нікого, окрім неодмінної своєї половинки, яка, втім, і не потребуватиме особливого пропуску, адже якраз і буде отою невід’ємною, незамінною деталлю, яка приведе у рух механізм дії бездоганної оболонки, у якій і житимуть тих двоє. Словом, лише завдяки отій особі зможе бути досягнена гармонія, своєрідний баланс колообігу взаємного кохання.
Вони вперто чекають.

Трапляється, що ти зустрічаєш людину, яка є начебто і твоїм дзеркалом, але, одночасно, і повним антиподом. Мова йде не так про одинаковість, цілковиту подібність, як про повну вашу сумісність, своєрідну душевну «дифузність», емпатію, вміння відчувати один одного, проникати один в одного і співпереживати. І хоч насправді ви можете бути зовсім не подібними, полярними, але між вами існуватиме якийсь дивний магнетичний зв’язок, сила тяжіння. Ваші думки можуть збігатися, слова (зовсім несподівано) звучати в унісон, бажання - співпадати, погляди на світ – бути ідентичними, захоплення та інтереси – та про це навіть не йдеться. Ви можете випадково зустрічатися на вулиці, у залі бібліотеки, на перегляді кінофільму чи прослуховуванні концерту. Словом, доля навмисне піджартовує, зводить ваші шляхи. Ви – дві половинки, два пазли, ви відчуваєте один одного, взаємодоповнюєте і взаємозбалансовуєте, вмієте говорити без слів. Ви можете жити на відстані, адже ця любов – всепроникна і всепоглинаюча, цілісна і нероздільна. Зустрівши таку людину, ви одразу розумієте, що вона – саме та, на яку ви чекали усе життя. Ви завжди знали про її існування, і уже при першій зустрічі ви не те, що не чужі, ви начебто знайомі десятки років, немов найкращі друзі, яких певні обставини змусили на деякий час бути порізно.

Отож, йдеться про спорідненість душ.

Терміном «споріднені душі» переважно називають ті душі, яким судилося кохати один одного протягом одного чи кількох життів (мається на увазі реінкарнація), любов яких може долати часові, просторові перепони. Російський філософ Микола Реріх стверджує, що людина протягом життя може зустріти не одну свою споріднену душу, а може і не зустріти її взагалі, якщо цикли розвитку і періоди втілень їх душ не збігатимуться.
На це можна дивитися із різних ракурсів – психологічного (регламентуючи це подібними типами особистостей), генетичного, теологічного (начебто, наша душа неповноцінна, її метою є знайти якраз свою споріднену, другу половинку), проте факт, що явище споріднених душ існує, залишиться фактом.
Звісно, це все «високі матерії», що можуть здаватися надто смішними і наївними. У реальному житті, тим паче зараз, у прогресивному і електронно-технічному ХХІ столітті, ці поняття можуть не поділяти, не вважати вірними чи, хоча б, вартими уваги.

Хтось може бути не надто вибагливим, не надто романтичним, і вважати, що потрібно на все дивитися реально, без фантазій чи ілюзій. Хтось боїться самотності і не вірить у те, що десь блукає його споріднений фантом. Хтось просто боїться не дочекатися, і вважає за потрібне змиритися з тим, що посилає йому доля, хоч і воно може бути далеким і чужим.

Особисто я вірю у споріднені душі. Вірю у те, що є хтось, для кого ти – немов відкрита книга, така ж глибока і невичерпна, як усі океани, така таємнича, але при цьому і цілком зрозуміла. Вірю, що оцей «хтось» уміє читати поміж рядками, чути під час мовчанки і бачити у темряві. Йому потрібен лише час, аби знайти свою половинку. Аби знайти, по правді, у тій половинці себе…

саме на цьому віршику мені підписався Андрухович. Хоча...я вважаю оті всі підписування і фотографування зі Старами повною безглуздість...але, мабуть, щось у тому таки є, якщо всі це продовжуюють робити (і я...)

"...залишаються лінії, запахи, барви і звуки..." - приблизно щось таке залишилося у мене після перегляду алкогольного концерту Андруховича і "Карабідо"...

Я вкотре впевнююсь, що десь там, за порогами часу і найфеноменальнішої людської пам’яті, існувало інше життя. Інакше я б не змогла бути у минулому своєму «відбуванні» княжною, чи, скажімо, панського роду. Шкода, що в України вкрали той відтинок часу, коли вона могла підготувати світові зліченну кількість царевичів і царівен, коли могла прославитися придворними балами і невідворотними дуелями. Однозначно, тоді б я була українською принцесою. А тепер – моє походження невідоме.

Питання реінкарнації мене цікавило давно, проте не було слушної нагоди над цим глибоко задуматися. Що ж мало бути для мене поштовхом? Невипадкові видіння? Дежавю? Дивні сни? Вигадки не зовсім здорового глузду? Насправді причина доволі проста, чи пак навіть банальна – ця тема стала каменем мого спотикання опісля відвідин Південного берега Криму, найфантастичнішого перехрестя культур, часів і народів, найунікальнішого півострова у цілій, не побоюсь сказати, Європі, найкомпактнішого «музею під відкритим небом», і врешті-решт, най південнішої «площини» України. Тоді я усвідомила, проникнувши у найвіддаленіші шпаринки своєї памяті, що б мусіла перебувати там – «жертвувати» у грецьким храмах, навчатись хороших манер у хоромах Ліва дії чи кімнатах Палацу Воронцовського, ба, можливо, я була дружиною хана, другою Роксоланою?!

«Краще один раз побачити, ніж сто разів почути» - уже далеко не вперше я погоджуюся із кимось сказаною мудрістю. Я ніколи не відчувала приязні до Криму, передусім, мабуть, через його багатоликість, видиму 99% недвомовність (як це передбачено конституцією України), надмірну «східність». Аргументів можна знайти безліч. Через свою дещицю патріотизму я не могла безболісно акліматизовувати півострів Крим до над чорноморської території України. Проте після ближчого знайомства із вищезгаданим Кримом, я дещо видозмінила свою думку, явно у його користь.

Якщо виражатися конкретніше – то просто реформувала певні свої асоціації, які виникали у мене при згадці про півострів. А що найприкріше – підтвердила деякі свої сумніви щодо «українськості» Криму.

Крим убогий красою як частина двохтисячорічної історії «Київської Русі», батьківщини князів та боярів, «Повісті минулих літ», православних барокових церков, короваїв і вишиванок, і найприкріше – зовсім у цьому плані не належить Україні. І як не крути, скільки не звертайся по відповіді чи то до конституції, чи то до підручників з географії, я не побачила нічого руського. І скільки разів я не крутила, і говорила до «них», кримчан, нашою укрмовою, вони мене не хотіли чути, не намагалися зрозуміти, бо самі вирішили залишатися «міксом» неукраїнських народів та країн, «нєпанімающими». Краймія належить і грецьким колонізаторам, і татарським ханам, і російським імператорам, і узбецьким годувальникам найсмачнішого плову, і циганам, і комуністам, і російському флоту, і діаспорі, яка прилітає сюди відпочити, і дітям олігархів... але не мені тепер, українці зі стажем реінкарнованої жриці, коханки, цариці…

Але, Крим прекрасний як частина шестисоттисячно кілометрового (в квадраті) простору України-неньки, розкішний, єдиний у своєму роді, довершений силами пророди, до кінця нерозвіданий і таємничий, морський, піратський, «перлина» нашої держави ,естетично сформований, прибутковий, я б сказала, еклектичний, багатогранний, найвагоміше – належить він Вкраїні. Шкода, що лише «як частина шестисоттисячно кілометрового (в квадраті) простору» над нею.

Але я тішуся з того, що навіть так, «як частина…», він - наш. І радію тому, що мені не доведеться використовувати свій закордонний паспорт, і не обтяжувати Росію своєю присутністю, а просто спостерігати з вікна потягу, що належить Укрзалізниці, помітну видозміну, адаптацію наших помірних просторів до субтропічного Криму, притуляючись до нього все ближче і ближче. А на кінцевій зупинці, побачивши напис «Сімферополь» рідними літерами, я уявлю, що Криму таки притаманне щось українське…

Простягаючи свою руку, я не знаю, чи зможу щось дати, чи лише забрати. І, правду кажучи, я не знаю, чи на щось здатна.

Коли Бог керує світом? Яким світом Він керує? «Він керує завжди, і усіма світами»...Подумаю так, чи лише так скажу і напишу, аби не хулити…Але мені здається, я насправді в це все вірю, я вірю в Бога, чи, більш вагоме – Я ВІРЮ ЙОМУ! Я вірю у те, що незважаючи на всі невиконані мною обіцянки, Він не забуває про мене, Він піклується про мене, варто тільки попросити…і повірити.

Усе треба робити, чи більш по-літературному кажучи, виконувати до безтями, до найвищої поділки, до останнього погляду, до крайнього рівня, до останньої крапки, до фінального кадру, до … до апокаліпсису. Нема такого поняття як «знемога». Людина здатна на все. Вона підкорила, приручила світ відповідно до своїх потреб, «відкорегувала» його (хто зна, у вихідність чи у низхідність), створила безліч машин, механізмів. Господи, я не можу собі уявити, як можна придумати потяг, літак, комп’ютер, Інтернет, папір, фарби, будь-яку науку, ліки проти хвороб, годинник…І список можна продовжувати, використовуючи всякі премудрі слова, але я не хочу. Я НЕ МОЖУ собі уявити, а людина змогла придумати ,створити, реалізувати. Чому людина на це здатна? Чому??? Бо створена на подобу Божу!!! Так, вона не всесильна. Але навіть будучи просто сильними, ми губимося, губимося серед своїх незліченних можливостей, серед непорахованих дарів, закопуючи себе, занурюючи себе, так і не відкривши, зневірюватися, і не почавши…

Людина здатна вірити! Вірити у Бога, чи у чудо, вірити у здійсненність. Нема нездійсненності там, де є віра, де є віра до безтями, до найвищої поділки, до…
Невже віра – це акт виконання? Або, покликання? Чи професія? Спосіб розв’язування проблем? Віра - це життя.

Лише проаналізувавши себе, ми зрозуміємо, що живемо заради віри. Віри у себе, у свій розвиток, своє щастя, благополуччя, родину, власних дітей, віри у життя - якомога довше.

Чи варто мені вірити у Тебе? Я можу думати, що ми дві паралельні лінії, які знають про існування один одного, але ніколи не зможуть перетнутися, бо так сказав якийсь древній філософ; можу вважати, що ми тотально різні за густиною рідини, які ніколи не зможуть зміксуватися; можу знати, що у наших жилах ніколи не тектиме одна і та ж кров і не виникатимуть однакові думки; можу бачити, що ми різні елементи різних картин, які ніколи не лежатимуть на одному полотні; можу чути, що ми повністю дисонантні звуки, з яких ніколи не виникне мелодія…

Але я не хочу так думати, вважати, знати, бо ми не дві паралельні лінії, не різні рідини, не окремі елементи… Ми - один єдиний вузлик, одна картина, єдина пісня. Ми – дифузно активні. І я знаю, що ми можемо однаково думати. Твої думки, почуття дифузують у мене. Синтезуються, аналізуються…Я не маю цього відчувати, не маю про це думати…Але я хвилююся, я переживаю, я не знаходжу виходу, я плачу, але я ВІРЮ. Бо це єдине, що залишається, останнє, що може бути безпрограшним. Я вірю у тебе, у те, що ти також можеш вірити… отак до безтями, до найвищої поділки, до останнього погляду, до крайнього рівня, до останньої крапки, до фінального кадру, до … до апокаліпсису … Адже не повинно бути такого поняття як «знемога»…

Простягаючи свою руку, я знаю, що зможу щось дати, і знаю, що зможу забрати. І, правду кажучи, я знаю, на що ми здатні, будучи разом і разом із Богом…Лише дозволь мені і підкажи, як…

...мені так бракує емоцій, почуттів...і забагато розуму, рації...забагато...всяких психологічних аутотренінгових штучок, роздумувань, міркувань, раціоналізацій...так хочеться просто взяти собі вихідний у цьому всьому, і жити...жити інстинктивно, немов тварина, задовольняючи основні потреби, при цьому недумаючи як саме їх задовольнити...можливо, стати аутсайдером суспільства, і втекти на природу (!!!), і просто жити, жити...

а коли подумати (?!), то що, не хочу бути гомосапіенсом, людиною? зі всіма отими суспільними дифініціями існування, життя у соціумі...
...але хіба будь-який спосіб життя врятує мене від думок, рефлексій?! чи ми приречені?!

хм...цікаво...